Головна Сторінка директора РЕАЛІЇ ШКІЛЬНОЇ ОСВІТИ

РЕАЛІЇ ШКІЛЬНОЇ ОСВІТИ

   Усі роки після проголошення незалежності України йшла героїчна боротьба на всіх рівнях влади за забезпечення найперших, найважливіших потреб школи: опалення, електроенергії, заробітної плати вчителям. Як це не дивно, школи (принаймні в містах) вистояли і навіть поповнилися мережею ліцеїв та гімназій — вони стали називатися школами нового типу, на відміну від традиційних, пострадянських комунальних. Але школи виживали завдяки двом основним факторам впливу: запровадження матеріальної підтримки з боку батьків, а також подвижницька праця вчителів. Влада, спочатку прокомуністична, потім олігархічна, „купувала" освітян обіцянками збільшення зарплати, з одного боку, і погрожувала карами за так звані „побори", з другого (відомий принцип „батога і пряника"). Громадськість через засоби масової інформації „годувалася" міфами про те, що школи і шкільні вчителі вже практично всім забезпечені, і тому освіта повинна бути якісною й безкоштовною для батьків: явне лицемірство, піднесене в ранг державної політики.
   Система управління шкільною освітою так і залишалася надлишково керованою: міністерство — обласне управління освіти — районний відділ освіти — школа. Напрями фінансових потоків теж не змінилися і до цих пір відповідають пострадянській системі централізованого розподілу коштів „з гори до низу": до школи доходить тільки те і стільки, скільки пройшло сито бюджетів вищого рівня.
Одночасно, в інших галузях господарства країни відбулися бурхливі зміни, які стали називати переходом до ринкової економіки. Пройшовши стадію кримінально-грабіжницького накопичування капіталу, найбільш підприємливі та аморальні громадяни отримали доступ до матеріальних благ, які їм і не снилися в дитинстві: розкішні будинки, яхти, автомобілі, а також вплив на владу. Стало купуватися та продаватися майже все. Із загальної картини трохи випала невелика кількість приватних шкіл, заснована небагатими людьми, переважно освітянами, які намагалися отримати певну свободу для продуктивного навчання та виховання дітей.
   Поступово, особливо останні десять років, більшість громадян країни перейшла з державного підпорядкування до приватних структур, маючи тепер як офіційні, так і тіньові доходи (за багатьма джерелами інформації, співвідношення 50:50 залишається незмінним уже багато років). Досить значна частина (до 10% населення) працює за кордоном; крок за кроком утворилася абсолютно надмірна система владних структур, правоохоронних та контролюючих органів, які забезпечили самі себе пристойними соціальними пакетами (та й живуть, як загальновідомо, "не на саму зарплату").
   Серед працездатних жителів чи не в найгіршому становищі опинилися вчителі шкіл; значна частина з них працює за покликанням і не бачить свого життя без крейди в руках та легкого запаху шкільних туалетів; інші — професійно „вигоріли", але нічого іншого, крім уроків, не вміють і вже не зможуть. Треті — молоді — після закінчення педагогічних університетів приходять до школи, щоб „скуштувати" сучасних реалій освіти, а через рік-два покинути цей „шкільний рай" заради іншого життя.

"Директор школи, ліцею, гімназії" №2’2008, стор.110.