Ось і закінчилась низка травневих свят. Після них в душі поруч з піднесеним настроєм печаль і смуток.

 День Перемоги. Мала нагоду вітати ветеранів на міському мітингу. Відмітила про себе, що їх в цьому році стало ще менше. Відходить покоління, яке дарувало нам можливість жити, радіти сонцю, ростити дітей. Відходить покоління, яке знає про події далекого 41-го не з підручників, не із спогадів  друзів, не з екранів телевізора, а яке пройшло дорогами війни довгі чотири роки і здобуло Велику Перемогу. Відходить покоління, яке може правдиво розповісти про свою фронтову юність нашим дітям і онукам, адже в підручниках історії рядки про події тих буремних нескінченних днів скорочені до мінімуму. На жаль. Вважаю, що сьогодні це наш обов’язок – передати наступним поколінням пам’ять про страшні дні війни і героїзм нашого народу.

Мне кажется порою, что солдаты,
С кровавых не пришедшие полей,
Не в землю нашу полегли когда-то,
А превратились в белых журавлей.

Они до сей поры с времен тех дальних
Летят и подают нам голоса.
Не потому ль, так часто и печально
Мы замолкаем, глядя в небеса?

Летит, летит по небу клин усталый,
Летит в тумане на исходе дня.
И в том строю есть промежуток малый -
Быть может, это место для меня.

Настанет день и журавлиной стаей
Я поплыву в такой же сизой мгле.
Из-под небес по-птичьи окликая
Всех вас, кого оставил на земле.

(Р.Гамзатов)