Головна Випускникам Спогади Оля Герасименко

Оля Герасименко

Слався світлий ліцей…

От сиджу я перед чистим аркушем паперу і думаю. Цей факт уже вартий уваги. Жартую. Думаю з чого ж почати свою розповідь. Мабуть з початку, так буде логічніше. Отже, теплим серпневим вечором, коли усі коліна збиті, засмага потроху починає переходити з чорного до більш прийнятних відтінків шкіри, коли ніщо не віщало змін, моя мама принесла додому заяву на вступ до ліцею. Вона сказала, що у Смілі відкривається нова школа і я маю вирішити сама, де хочу навчатися. Не скажу, що це був легкий вибір, проте власний і перший. Я завжди мріяла ходити до школи хвилин двадцять. Таке іноді буває, коли навчальний заклад знаходиться у дворі. Зараз вступити до ліцею важче і туди потрапляють не всі охочі, проте напередодні вересня 1997 року ситуація була інша. Мало хто наважився зробити крок у невідоме. Не було в кого розпитати про новий навчальний заклад, тому що його ще треба було створити, чим ми і займалися протягом чотирьох років навчання. З середньої школи, якій я присвятила сім років свого креативного життя, довелося піти зі скандалом. Не хотіла б я бути на місці її директора. Разом зі мною перейшло майже десять моїх однокласників, одних із самих сильних учнів школи. Це був удар, якого вони не чекали.
Нарешті перше вересня. Цього дня всі чекали з нетерпінням. Море квітів, гарних слів. Нас чекали знання і голі стіни у маленькому приміщенні. Всього було два класи. Оскільки я нічого не тямлю в математиці, довелося піти в біологічний клас. Як дружня родина ми мужньо долали усі перешкоди. Я впевнена, що без професійного педагогічного колективу, а особливо директора Софії Анатоліївни, нічого б не вийшло. Всіма можливими і неможливими силами ми намагалися зробити те, чим пишається зараз кожен ліцеїст – ім’я ліцею. Зі свого боку я також внесла маленький вклад у розвиток ліцею. Для Тетяни Володимирівни - я читала гуморески на конкурсах і в образі чорта лякала міську адміністрацію, під час колядок щороку. Для Лесі Олексіївни – я малювала плакати і стирала пальці у конкурсі «малюнок на асфальті». Для Володимира Андрійовича – відловлювала бабок, щоб потім висушувати їх на шторі, а це було не просто. Можна перерахувати на пальцях ті вечори в ліцеї, в яких я не приймала участь. І це прекрасно. Життя в ліцеї завжди бурлить, мов нестримні річні потоки. Там завжди цікаво і весело. Без того досвіду, який я здобула у ліцеї, важко було б просуватися по життю.
Хочеться сказати слова щирої вдячності усім працівникам ліцею. Низько вклонитися всім вам в ноги. Без вас не було б мене, такої веселої, яскравої, творчої. Світлана Іванівна разом з моїм класним керівником і іншими вчителями завжди казали: «не заривай талант». Зараз я цим і займаюся. Відкинула лопату і у вільний час від роботи і чоловіка, пишу роман, що має назву «Кохання не плямують зрадою».  За своє особисте щастя особлива дяка Софії Анатоліївні, без її допомоги я б не вступила до Вузу, і не зустріла б своє єдине кохання у житті.
Працюю не за призначенням, а за покликанням. Моя доля – спілкування з людьми. Тому зараз я спілкуюсь з ними по телефону у відділі телефонного продажу одного з українських мобільних операторів.
Ліцей – те місце, куди хочеться повертатися знову і знову. Хай щастить вам на вашій ниві. Побільше вдячних і кмітливих учнів, перемог і спонсорів.

 

З повагою, Оля Герасименко,
випуск 2001 року.